Господар лісових угідь

Микола Йосипович Покиньчереда 37 років працює майстром лісу Шпиківського лісництва ДП «Тульчинське ЛМГ».

Прийшов на роботу в лісгосп спочатку бензопильщиком, працював недалеко від рідного села Левківці. А попрацювавши у лісництві рік, перевівся на посаду майстра лісу. І так ось уже 37 років, як незмінно працює на тому ж самому обході.

Цю місцину люди називають Білі Ворота, через асоціації з брамою білого кольору у якійсь старій будівлі. Інша назва урочища – Лиса Гора. Так назвали місцевість через те, що після Другої світової війни тут повністю вирізали ліс, відправляючи деревину на відбудову країни.

Звісно, масив було знову відновлено, і тепер це вже ліс віку стиглості, де заготовляють дерево. Та що говорити про післявоєнні ділянки – он уже заготовляється деревина і з тих ділянок, які садив у перші роки роботи Микола Йосипович.

Найстаршим його насадженням 35 років. Вже проводилися тут такі види рубок догляду за лісом, як прорідження та прохідна. А загалом, каже, до 200 гектарів створено під його керівництвом і його руками за період роботи.

Щороку по 8-10 гектарів садив. А молоді культури, звісно, треба й доглянути, просапати, здійснити механізований обробіток. Зараз багато робіт із проведення освітлення, доглядів за молодими культурами від одного до трьох років – до 25 гектарів. Це великий обсяг робіт.

Виконання кожної з ланок лісокультурних робіт має бути якісним, лише за цієї умови ми пишатимемося лісом, який залишаємо для нащадків, переконаний лісівник.

Сьогодні нечасто лісівники селяться з сім’ями на лісових кордонах. А от Микола Йосипович разом із дружиною та донькою аж цілих 30 років прожили у лісовому помешканні! «На курені», як звикли казати у цій частині Вінниччини.

Та й зараз, після того, як лісівник із дружиною переїхали до села, у приміщенні зроблено прекрасний сучасний ремонт.

– Донька, – розповідає лісівник, – добиралася з лісу до школи за 1,5 кілометра у село Левківці до 9 класу, а потім – у Шпиків. Дружина також працювала на хлібозаводі у селі Винокурня.

А ще у лісі на кордоні з ними до першого класу жила онучка. Добиралися «до цивілізації» усі ці роки, як могли: і транспортом, і пішки. Але ніколи не скаржилися на життя, тим паче, що тоді у лісі було веселіше та людніше, як нині в селі. За виписаними дровами люди приїздили постійно.

Сьогодні хоч і має транспорт, і лісові дороги в гарному стані у лісництві, але Микола Покиньчереда обходить свої ліси пішки, до 10-15 км щодня. І всім радить гуляти лісом – це додає фізичного здоров’я та емоційної рівноваги.

–  От якби в авто їхав лісом, то не побачив, не почув і не відчув цієї краси. Хоча дороги у лісі відмінні – хоч на «Мерседесі» їдь! Але коли йдеш лісом, дихається по-іншому, на повні груди. Прогулюєшся дубиною чи сосняком – різне повітря вдихаєш. А навесні – який спів пташиний! Можна побачити, як стежку перебіжить заєць чи козуля. І кабана з молодняком можна зустріти. Приємно на цю красу дивитися. Дичини у нашому урочищі багато, ділянка велика, їм тут комфортно. Звісно, і підгодовуємо взимку кормами, які влітку заготовили.

У розмові з Миколою Йосиповичем про його щоденну роботу, ліс, життя відчувається оптимізм, любов до того, що він робить, здоровий практицизм українського трудівника, справжнього лісівника, який вірить у свою справу і переконаний, що ліс в Україні буде! У вільній мирній Україні!

Оксана НІКІТІНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені