«Ми обійнялися з життям і народилися знову…»,

або  Звіт про тридцяту волонтерську поїздку на фронт

Цього разу ми вирушили в дорогу трьома автомобілями. І як водій «Жигулів» приєднався до бойового козацького волонтерського екіпажу Григорій Бриндак,   батько Героя України, який загинув, захищаючи цілісність та суверенітет нашої держави. Несподівано впритул до самої поїздки ми отримали ще одне замовлення від військових – придбати їм авто «Нива». Хлопці перерахували власні кошти, і екіпаж за декілька днів знайшов потрібний автомобіль, оформив, відремонтував і укомплектував усім необхідним.

Колоною ми їхали на Схід, який зустрів нас морозом та вітром. Там набагато холодніше, аніж у нашій місцевості. Але тоді там було гаряче – орки активізувалися. Це було чутно і видно. Війна – це не тільки страшно, це – боляче.  

Але все по порядку.

З Вінницького шпиталю ми забрали бійця після операції, якого  минулого разу доставили туди. Операція пройшла успішно, він одужує, правда, ще все болить, але час такі рани лікує. 

Ми поїхали на місця розквартирування і позиції наших захисників. Перша зустріч відбулася по дорозі. Бійці виїхали нам назустріч, щоб зекономити час і наш, і свій – вони якраз вирушали на завдання. Такі зустрічі – це відчуття тепла і віри в нашу перемогу, яку ми спільно наближаємо з кожним кроком і кожним днем.

На черговій зупинці передали з рук в руки один з автомобілів та  доправили до місця служби свого супутника-бійця, якого везли з шпиталю. Тут відносно було тихо, але розвантажуватися довелося в повній темряві й скритності при червоному світлі ліхтаря. Щоправда, умови перебування наших бійців у цих місцях жахливі.

Глибокої ночі залишили на позиції ще один автомобіль, годинку відпочили і попрямували туди, де ще гарячіше – місто Бахмут. По дорозі вдягли амуніцію безпеки (бронежилети). Бо тут, щоб зберегти свої життя і при цьому допомогти хлопцям, можна лише таким чином. Мусимо дбати про свій захист. І щоб бути військовим волонтером, то треба мати повну екіпіровку. Особливо там, де йдуть бойові дії. А ці дії можуть бути зовсім непередбачувані.

Ще темної пори приїхали на місце призначення, дочекались бійця-посередника і передали йому все необхідне. Надворі почало сіріти. Дув пронизливий колючий вітер, при якому уламки жесті з дахів будинків злітали, а вибухи не припинялися ні на хвилинку. Справжня війна була зовсім близько, перед очима, під боком, торкнися – і обпечешся.

Коли екіпаж повертався з Бахмута, то прокладали шлях  навігатором, але він чомусь повів нас в бік «передка». Напевно, для того, щоб ми відчули те, що відчувають наші бійці. Те саме пекло і навіть більше. Якщо сказати, що це була найгарячіша точка з усіх наших попередніх поїздок на фронт, то мало сказати.

Під’їхали до блокпоста. Нас запитали, куди їдемо, ми назвали  село. Нам нічого не відповіли, тільки побажали щасливої дороги. Ми чомусь схиляємося до думки, що ці хлопці не знали назви такого населеного пункту, бо пропустили нас. Видно, коли проходить ротація на блокпостах, то новенькі не можуть зорієнтуватися, де вони самі є. Але ж вчіть географію України! Це добра порада. І ще вчіть українську мову, бо там на блокпостах часто чуємо російську. А хочеться чути нашу мову – українську.

І ось така навігація завела нас грунтовою дорогою на лінію розмежування між «нульом» та орками. А там – жах! Села зрівняні з землею, поля заміновані, будинки зруйновані, автомобілі і військова техніка спалені, і не видно ані живої душі. Справжній Армагеддон! Ми це все бачили на власні очі, і рвалося серце від болю за нашу рідну землю, яку безжально плюндрує ворог.

Далі водойма і розбитий міст. Як перебратися на другий берег? Ризикнули проскочити невеличким розхитаним дощаним містком. Волосся на голові дибки, читаємо “Отче Наш”. Не знаю, що нас вберегло, але та переправа витримала вагу волонтерського автомобіля. Ми – врятовані. Страшно уявити, якби місток провалися. 

Після третього прильоту неподалік нас, коли вибуховою хвилею вдарило по машині так, що її аж похилило, ми зрозуміли, куди потрапили. Ні зв’язку, ні інтернету нема. І ти в пастці, роззброєний, як без рук.

Такий вийшов «феєрверк» нашій тридцятій «ювілейній» черговій поїздці з гумвантажем до захисників України. Добираючись до наступної позиції, наш екіпаж потрапив на лінію бойових дій. І протягом 69 кілометрів нас супроводжували вибухи снарядів, які, як нам здавалось, наздоганяють наш автомобіль. Ми бачили російську техніку на відстані десь 300 – 400 метрів (відкрита місцевість, поле), а орки бачили нас. Прильоти снарядів ми бачили ще ближче – за кілька  десятків метрів від нашого «коня», який отримав бойове хрещення. Екіпаж вцілів завдяки Богу, злагодженості дій та відсутності паніки.

Нарешті добралися до наших позицій. З полегшенням видихнули, що змогли врятуватися і не потрапили в полон, ані в руки карги смерті. Командир підрозділу, до якого ми виїхали з лінії розмежування, щиро порадив нам піти в церкву і поставити свічку за здоров’я і вцілілі життя. Каже, що хтось із нас народився в сорочці, а мене здивовано запитав: «Ангелочку, а що ти робиш на війні?»

Але ж я хоч і жінка, але військова волонтерка, тому нарівні з чоловіками роблю свою роботу, яка є покликом душі. Хочу віддати належне нашим військовим. Коли ми потрапили до них, то слово «здивовані» не підходить, вони були просто шоковані тим, що ми проїхали самим «передком» і що ми живі. Тому попросили представити документи, які посвідчували наші особи. Можливо, не повірили одразу в те, що таке можливо. Але ми живучі, адже ми маємо принести ще багато користі нашій Україні. Опинившись на незапланованій позиції, ми вділили частину гуманітарної допомоги і цим захисникам, адже до них взагалі ніхто не добирався більше пів року.

21 січня був день обіймів. Виходить, що того дня ми вдруге обійнялися з життям і народилися знову.

Відстань із Могилева-Подільського до усіх позицій на передовій трьома машинами склала в сукупності 4100 кілометрів. Наш екіпаж – Анна Лаврик, Володимир Пунько, Сергій Стангріт і Григорій Бриндак – впорався із поставленими завданнями. Всі автівки на службі ЗСУ, а наші військові передавали усім помічникам та волонтерам велику вдячність за їх допомогу. Україна переможе ворога завдяки спільним зусиллям українського народу і українських військових. Цей тандем «фронт і тил» має бути єдиним до самої перемоги.

Допомагаймо ЗСУ, бо орки будуть в кожній хаті, якщо ми опустимо руки і здамося.

Анна ЛАВРИК

Могилів-Подільський 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені