Від бухгалтера до гендиректора авіапідприємства

пройшов шлях Микола Павлович Мазур з Ялтушкова

Це село має унікальну минувшину і непросте сьогодення. Багато чим воно може похвалитися. Непересічною історією, чарівними краєвидами, цікавими й гостинними людьми і найбільшим скарбом своїм – знаменитими особистостями. Тут народилися і вийшли у світ широкий визнані й талановиті педагоги, агрономи, митці, військові, журналісти, і серед них Микола Мазур, який від бухгалтера «райсільгосптехніки» піднявся життєвими сходинами до високої посади в цивільній авіації – генерального директора Державного авіаційного підприємства «Україна».

Микола Павлович Мазур – єдиний із жителів Ялтушкова і Барської громади, який нагороджений орденами «За Заслуги» ІІІ, ІІ, І ступенів і відзначений званнями «Заслужений працівник транспорту України» та «Заслужений працівник авіатранспорту України».  Це була добре знана у державних кругах людина, але мало відома молодшим поколінням земляків. 

Щоб дещо заповнити цю прогалину з його життєпису, «Вінниччина» й пропонує своїм читачам поданий нижче матеріал.

– Так склалося, що у мого чоловіка було два дні народження – 19 грудня 1940 року і 25 травня 1941 року, але ми постійно відзначали записану його батьком в сільраді «молодшу» дату, – згадує дружина Миколи Павловича Ніна Петрівна. – Він не хотів ніякої плутанини у  цифрах, казав, «як в метриці зафіксовано, так і має бути…». Ми з ним прожили в парі 56 щасливих, не завжди встелених трояндами років і до останніх днів зберегли одне до одного любов, повагу і довіру. Я терплячою була, і цим, мабуть, все сказано. 

У ті роки, коли Микола Мазур закінчив місцеву середню школу,  дуже престижною для сільської молоді була яка-небудь «приземлена» спеціальність, і він вирішив стати бухгалтером, вступивши до Шаргородського планово-економічного технікуму. Потім три роки відслужив в армії і вже зрілим юнаком влився в студентську родину  Київського інституту народного господарства (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана).

Восени 1965 року нас, другокурсників факультетів економіки сільського господарства і економіки промисловості, відправили в один із приміських колгоспів на збирання картоплі. Микола працював у полі, а я  куховарила. Там ми й познайомилися, закохалися, моє серце знало, кого обирало. Хотіли створити сім’ю, а грошей то не було – на допомогу батьків не розраховували. От і вирішили, що наступного сезону поїдемо у складі студентського загону будувати в Казахстані корівники. Разом заробили дві тисячі карбованців. На той час – це дуже солідна сума. Таким було і наше, десь на сто чоловік, весілля. Навіть два декани і проректор інституту вітали нас 1 жовтня 1966 року у студентській їдальні. Готувати страви допомагали подруги із закуплених продуктів, але багато чого привезли мої тато-мама і молодша сестра Миколи Ганя. До кінця навчання ми вже жили в окремій кімнаті на першому поверсі гуртожитку.

У наступні п’ятнадцять років чоловік змінив три місця роботи. Розпочинав після інституту заступником головного бухгалтера Таращанського райоб’єднання «Сільгосптехніка», а закінчив – заступником головного бухгалтера Київського обласного об’єднання «Сільгосптехніка». У червні 1973 року його життя «стрімко піднялося в небо».

На той час я працювала економістом відділу праці й зарплати міжнародного аеропорту «Бориспіль». І якогось дня у нашому колективі сталася надзвичайна подія – за махінації та розтрату матеріальних цінностей звільнили з роботи головного бухгалтера. Я про це розповіла Миколі Павловичу й між іншим  кажу: «Вони там шукають заміну, може себе запропонуєш». А він: «Я ж безпартійний, таких не беруть». Та все ж  пішов до директора аеропорту і повернувся додому з радісною звісткою: «Мені запропонували посаду начальника фінансового відділу». Я бачила, як від задоволення чоловік літав «на сьомому небі», і добре запам’ятала, як він тоді сказав: «Розумієш, Ніно, це ду-у-у-же велика відповідальність – бухгалтер в аеропорту не другорядна людина. Не підведу, буду старатися».

А за кілька місяців його і в партію прийняли за прискореною процедурою. Видно, ще тоді «поставило на нього око» начальство. І  не помилилося. Бо згодом Микола Павлович став заступником начальника льотно-технічного комплексу з комерційної діяльності, а пізніше – директором комерційного відділу аеропорту «Бориспіль».

«З 1993 року працював віце-президентом з фінансів і економіки Державної авіакомпанії «Авіалінії України», а з 1995 року – начальником управління контролю використання державного майна Державного департаменту авіаційного транспорту України. На всіх перелічених посадах Мазур М. П. зарекомендував себе тільки з позитивної сторони. Висококваліфікований спеціаліст, умілий організатор, дисциплінований, принциповий та ініціативний керівник.

Враховуючи великий досвід роботи в авіапідприємстві, авіакомпанії і апараті Державного департаменту авіаційного транспорту України, після утворення Державного авіаційного підприємства «Україна» Мазур М.П призначений першим заступником генерального директора цього підприємства.

Завдяки глибокому знанню проблем авіаційного транспорту і великій працездатності Мазур М.П. багато уваги приділяє становленню і розвитку авіапідприємства «Україна», забезпеченню організації виконання спеціальних рейсів при перевезенні офіційних делегацій, вищих посадових осіб України та іноземних держав», – з нагородного листка Мазура М. П.  від 4 березня 1998 року. У тому ж році Микола Мазур був удостоєний ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.

– Я мала приємну нагоду понад десять років працювати поряд із Миколою Павловичем і бачила його, як кажуть, зсередини, – згадує пенсіонерка Тамара Іванівна Гладка. – У той період якраз будувалася наземна авіаційна база Державного авіаційного підприємства «Україна». Я тоді очолювала колектив підприємства «Авіаспецмонтаж», яке займалося підведенням електроліній до бази. Робота була настільки відповідальна, що ми не мали права ані на найменшу помилку, ані на зрив плану будівництва.

За родом своєї діяльності я відвідувала щотижневі виробничі наради, які проводив Микола Павлович. Не пригадую випадку, щоб на когось він підвищив голос чи когось образив. Він цінував підлеглих, а вони йому відповідали взаємністю. Він був вимогливим, але  справедливим, мав гарну звичку дотримуватися даного слова. До нього люди йшли на прийом не тільки в офіційно встановлені дні, але коли кому виходило – вислухає, вникне у ситуацію і обов’язково допоможе. Це був всебічно грамотний, мудрий і сильний керівник, про яких кажуть – людина на своєму місці.

Сергій Борзов, начальник Вінницької обласної військової адміністрації:

– З Миколою Павловичем познайомились у Києві, коли я очолював Державне управління справами. При зустрічі він завжди нагадував, що ми земляки, вінничани. І завжди згадував про авіацію. Непростий був його життєвий шлях, але він казав, що у нього є все. «От тільки простим людям в селі треба допомагати». До речі, я знайомий із сином – Андрієм. І оця любов до авіації передалась із генами Миколи Павловича. Так само, як і батько, він хоче допомогти людям в селі, але вже з іншими сучасними технологіями цивільної авіації – для розвитку аграрного сектора. Саме дрони дозволять здешевити ведення сільськогосподарських робіт. Але поки що в нашому небі безпілотники літають для військових. Упевнений, що і внуки Миколи Павловича теж захоплюються авіацією, бо мати крила – це в крові Мазурів.  

Серед багатьох прекрасних людських рис мого батька була у нього найкраща – лідерська, – каже син Миколи Павловича Андрій. – Знаю, де б він не трудився, завжди прагнув вести за собою інших. І це у нього дуже добре виходило. Сільський хлопець з подільської глибинки мав у житті мету і досягнув її.  Я гордий тим, що це мій батько, а я його син! Він належав до категорії тих людей, біля яких завжди  всім було добре, від яких віяло теплою і чистою сонячною аурою. З ним можна було повеселитися, як у безтурботному дитинстві, і прихилитися до його плеча в хвилини смутку. 

Свого часу наша сім’я часто приїздила в гості до діда Павла та бабусі Фросі. Відтоді у мене з Ялтушковом пов’язано багато теплих і світлих споминів далекого дитинства. Там я мав друзів-однолітків – ми ходили на став ловити рибу, збирали в лісі гриби, гралися біля цукрозаводу, а  коли батько колов дрова, я йому підсобляв. Ще пам’ятаю – вугілля машину привезли, то без мене  теж не обійшлися,  носив я по пів відра у хлів.

Через багато років я нещодавно знову побував на малій батьківщині батька. Привіз у школу комп’ютерну техніку, спортивне спорядження та подарував жителям вулиці, де стояла родинна хата Мазурів, таблички з новою назвою. Принагідно хочу подякувати старості села Марії Олександрівні Горбанюк за проведену роботу з  перейменування вулиці Урожайної на Миколи Мазура. А директор школи Оксана Дмитрівна Юрчишена запевнила, що найближчим часом вони зберуть матеріали для шкільної музейної експозиції про життя й трудову діяльність батька, який відійшов за межу Вічності 20 грудня 2021 року.

– Так склалася доля Миколи Павловича Мазура, що йому не довелося працювати ні в Ялтушкові, ані в Барському районі, але він на забував про земляків, допомагав, коли хто звертався до нього, – каже 75-річна Фаїна Луканьова. – Ми з ним жили на одній вулиці і навчалися в одній школі. В їхній сім’ї було троє дітей, Микола – старший. Його батько працював в МТС, а мама – прибиральницею в сільпо. Родина бідувала, не завжди було що з’їсти, у що зодягнутися, але діти виросли чемними і вихованими. А Микола Павлович прославив наше село на всю Україну, бо такими заслуженими людьми не кожна громада похвалиться.    

Віктор ЗЕЛЕНЮК, власкор «Вінниччини»

Фото автора та із сімейного архіву Андрія МАЗУРА