95-річний – на улюбленій «копійці», з інтернетом і сенсорним телефоном

Телефонує якось друг моєї юності і запитує:

– А ти знаєш, що в селі Ілліннецьке проживає колишній завгар виробничої частини радгоспу-технікуму, який брав участь у Другій світовій? І не тільки це. Ще й десяток вуликів доглядає, тракторця має і на «копійці» вишиває, ніби молодий…

На диво, того всього я не знав, але інформація настільки зацікавила, що одразу ж узявся її уточнювати в сільського старости Сергія Кондратюка. Він нічого не заперечив. Хіба що уточнив: машиною дідусь їздить не поспішаючи, як і личить людині його віку, а тим паче – колишньому дисциплінованому завгару. Сергій Володимирович, спасибі йому, погодився доправити мене до ветерана. І ось ми вже в затишній оселі подружжя Лисенків, що на рівнесенькій, ніби шахівниця, «праводорожній» частині села. Олексій Прокопович та Ганна Пимонівна охочі до спілкування, скучили за ним, тому одразу ж подякували за нагоду поговорити.

– Пам’ятаю майже все з тієї війни, – починає свою розповідь господар. – Я з Морозівки, яка тепер у складі Іллінець, а тоді таке село лише тулилось до них через річку. Встиг закінчити 5 класів (бо взимку не мав що взутися), а молодшому братику Івану тоді рік від роду виповнився. Батька забрали на фронт, і за пару місяців уже пропав безвісти. Тільки недавно вдалося дізнатися, що насправді він загинув, прикриваючи переправу через Дніпро 15 серпня 1941 року в Дніпродзержинському районі. Отож мені дуже рано випало запрягати й поганяти. У буквальному значенні.

– Як потрапили до війська?

– Запам’ятались обидва визволення нашої місцевості. Перше – на Різдво, а друге, остаточне, в березні. Чомусь саме Морозівку фашисти дуже бомбардували й обстрілювали. Лише на нашому обійсті вибило три глибокі вирви і хату рознесло. Мамі з братом довелось перебиратись до дядька в сусідню Неменку. Мене ж, як і більшість хлопчаків та оточенців з початку війни, забрав польовий військкомат, що розмістився в селі Стрижаків. Звідтіля нас чоловік шістсот повели на станцію Оратів, але танковий контрнаступ ворога вже тривав, і ті танки сходились біля станції з різних боків. Ми розгубились: куди діватись? Один чоловік нічної пори завів нас до села Кошлани в якесь урвище. Звідти ми танки бачили, а танкісти нас – ні. Що залишалось робити? Окупованою знову територією довелось розходитись по домівках.

Навесні вже ніщо не зашкодило нас призвати. Ми потрапили до запасного полку в Коростені Житомирської області, де навчались військовій справі. Звичайно, саме не прийнята через неповноліття присяга позбавила можливості бути одразу ж кинутим в тодішню «м’ясорубку» війни, як це сталося з мільйонами інших хлопців і чоловіків з окупованих територій. І навіть за рік після того, коли присягу вже прийняли, на передову вже ніхто не гнав, переважно використовували для охорони об’єктів, зокрема, великого бензосховища в Чехії, де й зустрів Перемогу. Але війна є війна, і  далеко не всі з ровесників вціліли.

– До якого звання дослужились?

– Хто мав 7-8 класів освіти, тим присвоювали сержантів, а куди мені було зі своїми 5 класами! Правда, вже після війни став молодшим сержантом. До воєнного пекла ми не потрапили, зате в часі нам випало чимало надолужувати. Демобілізувався я лише 1949 року, та й то по хворобі. Коли лікарі побачили в мене якусь пляму на легенях, дійшли висновку: це наслідок того, що ще під час війни я переніс запалення «на ногах», тому відправили на «гражданку».

Довго не роздумував, куди податись – у виробничу частину радгоспу-технікуму шофером. Понад півтора десятиліття віддав цій роботі, заочно закінчив середню школу. А як то вийшло? Пропонують мені посаду завідувача гаражем, а в мене – лише тих 5 класів! Довелося довчатися. Знаєте, скільки був завгаром – 26 років! І це без усякого закінчення технікуму!

– А до свого ж навчального закладу не цілились заочно?

– Якби ж він готував механіків! А так тоді – лише агрономів і зоотехніків. Щоправда, якось директор завів мову про середньо-спеціальне заочне навчання. Але оскільки тоді я вже знав, що воно полягає здебільшого в отриманні «папірця», то й відмовився, сказавши: краще той час використаю для більшої уваги своїй роботі.

І справді старався. Навіть орден Трудової Слави ІІІ ступеня отримав. Чим насамперед славився, це вмінням створити належний запас усяких запчастин. Усвідомлював, що є керівником певної ланки без диплома, з цієї причини вразливий, а тому ніколи ні на копійку не використовував службові можливості для особистого збагачення. Зате інших людей часто просто за «спасибі» виручав. Ще й досі, буває, в Іллінцях підходять і дякують, хоча я часто вже й не пам’ятаю за що.

А бувало по-всякому. Наприклад, прибув хтось і просить виписати авто, аби з Вінниці привезти якісь вузли й механізми, які завантажать і розвантажать кран-балкою. У цей час виявилось, що в одному із самоскидів, що перевозять щось з поля на господарство, полетів підйомник. Поцікавившись, як саме він поламався, за можливості ремонт переношу на наступні дні, а це авто спрямовую на Вінницю. У результаті всі задоволені. Тим паче машин у нас вистачало: якщо я приймав їх 18, то залишав – аж 78!

– З усіма директорами ладили?

– Їх за час моєї роботи було немало, але спільну мову старався знаходити з усіма. Хоча були моменти, що деякі керівники правоохоронних органів, щоб «підкувати свого коня», зверталися до мене безпосередньо. Коли, наприклад, прокурору делікатно нагадуєш, що є директор наді мною, він по-всякому може відреагувати…

– Ми ще досі не торкалися теми вашого, як мовиться, тилу…

– Серед працівників виробничої частини переважали немісцеві люди, але з недалеких сіл. Ганна – з Борисівки, була на різних роботах, у тому числі і в тваринництві. Побралися ми 1955-го. Спочатку жили у державній квартирі, а потім взяли ділянку і з 1968-го за п’ять років спорудили цю хату. Але головного не сказав: 1957-го та ще за два роки дружина порадувала мене двома синочками Сергієм і Віктором – нашою гордістю. Як і я, вони починали «технарями», молодший, зокрема, на Жмеринській хутряній фабриці працював, а згодом обидва опинились на адміністративних та технічних посадах у Верховній Раді України. Але фізично працювати не розучились, залишились майстрами на всі руки. Приїжджають – допомагають.

– Але вони здебільшого в столиці, а  ви як справляєтесь?

Стараємось. Город, кури і бджоли – все наше хазяйство. Через надмірне потепління переживаю за пасіку, як вона перезимує. Чи їздить тракторець? Буває, з городу щось потроху перевозимо. Та й нашою колись довгожданою ВАЗ-2101 нечасто їздимо, але їздимо. В усьому підтримуємо одне одного. Та й взагалі тримаємось.

– Не тяжко?

– Взагалі було б весело, якби не війна, – гірко усміхнулась бабуся Ганна, – ніколи не думала, що доживу до такого, що до нас полізуть такі звірі…

Йдемо фотографуватись на вулицю. Як справжній галантний кавалер Олексій Прокопович допомагає дружині. Дотепно перекидаються жартами, ніби парубок з дівкою. Може, саме в цьому й черпають життєву наснагу і звідсіля їхня моложавість?

– Дасть Бог, доживемо до 28 березня – 96 років відзначимо, – вже серйозно сказав дідусь Олексій.

На прощання ми вирішили обмінятися номерами телефонів. Він мене набирав, а я мав зафіксувати. Не звернув увагу, з чого саме  набирає. А вдвічі молодший за мене Сергій Володимирович приязно усміхнувся:

– Ого! У нас більшість пенсіонерів досі колупаються у кнопочних…

– Нічого дивного, – не відриваючись від сенсорного телефону, спокійно відповів Прокопович. – У нас й інтернет не просто є, а користуємось ним.

Микола КАВУН

Фото автора