Не висихає душі криниця у солдата…

Дмитро Анатолійович Стародуб заїхав тихенько у двір, закрив ворота і стомленим поглядом оглянув батьківське обійстя.

– Давненько я не був у Березівці. Раніше намагався приїздити додому кожного місяця. Серце рветься сюди, тут пройшло моє дитинство, звідси пішов до школи, звідси призвали на службу до армії. Майже щоночі село снилося. Кожну стебелинку, кожен камінчик пам’ятаю тут. Все рідне: тваринницькі ферми, поле, ставок, а он через межу видніються серединські хати.

Чоловік підходить до криниці, крутить скрипучу, давно не мащену корбу. Вода джерельна холодна, відро неначе покрите памороззю. Довго п’є прямо з відра, а потім відривається і посміхається: «Оце я дійсно вдома. Ніде не пив такої смачної води. Їхатиму на Київ, то наберу хоч у термос. Якби можна було, то б криничку із собою забрав».

Я теж п’ю воду з відра, хвалю і присідаю на лавочці під верандою: «Мабуть, з дитинства мріяли про кар’єру військового?»

Стародуб на хвильку закриває очі, неначе заглядає в минуле.

– От і не вгадали. Не мріяв. Мріяв про роботу біля землі у рідному селі, мріяв пшеницю сіяти, а потім зерно збирати на величезному комбайні. Не судилося. Строкову службу проходив у Харківській області, за Березівкою сумував неймовірно. У 90-х роках мобільників ще не було, то часто листи писав батькам, друзям, родичам. Одного разу однокласник описав, як палять селяни картоплиння на городах, то я неначе відчув рідний аромат того диму. Не повірите – я плакав, потім звик. Мав демобілізовуватися, коли командир запропонував залишитися на службі. Спочатку було навчання у Школі прапорщиків, а потім направили для проходження служби до військ цивільного захисту населення. Там я і зрозумів сенс людського життя. Друга світова війна давно закінчилася, але в землі ще стільки смертоносного заліза спить. То на будівництві в котловані відкопали авіабомбу, що не вибухнула, то при розширенні автотраси наткнулися на склад артилерійських снарядів. Самі знаєте, що в 1941 році йшли запеклі бої при обороні Києва та і при звільненні столиці боєприпасів не жаліли ні гітлерівці, ні радянські війська. Всі ці «подарунки» війни обережно вилучалися із землі і транспортувалися на полігон, де знищувалися. Спочатку я вів рахунок, скільки рейсів було зроблено моїм вірним ГАЗ-66, але з часом збився з ліку. З’являлася вільна хвилина, і я відразу їхав у село до батьків, енергії та сил набиратися. А з часом став їздити у довготривалі відрядження. Одна за одною стали виникати пожежі на військових складах, рвалися боєприпаси, розліталися в різні сторони аж до населених пунктів. Того ж дня наш загін МНС прибував на місце події. На все життя закарбувалися в пам’яті географічні назви: Новобогданівка, Лозова, Балаклея. Неодноразово виїздили і на загорання торф’яників у Чорнобильській зоні. А з 2014 і по 2017 роки відбув кілька ротацій в зоні проведення АТО. Там теж земля буквально начинена сучасною вибухівкою. Мої колеги зі зведеного загону МНС працюють там вдень і вночі, щоб мир запанував нарешті на звільненій території і населення повернулося в рідні домівки.

Мовчки слухаю спогади ще молодого чоловіка, скроні якого лише де-не-де покрилися срібним інеєм. Його життя, його служба народу – це ж вся історія нашої держави, її розбудови, злетів та падінь. Ловлю паузу і запитую, які події під час служби запам’яталися найбільше.

Дмитро Анатолійович на хвилинку задумався:

– Все пам’ятаю, неначе на кіноплівку життя записане. Назавжди в пам’яті залишилися хлопці, які не повернулися із завдання. Сапер чи вибухотехнік раз помиляється, а інколи гине і не помилившись. Після пожежі на складі снаряди детонували періодично. Ми загиблим колегам пам’ятник спорудили, але вони і так назавжди з нами в строю.

Ще перед сином своїм Дмитриком незручно. Я мав іти у відпустку, щоб Першого вересня повести його до першого класу, але не судилося. Знову стали горіти військові склади, то яка може бути відпустка…

Героєм себе не вважає, хоча отримав безліч подяк, грамот, цінних подарунків та державних нагород, серед яких відзнаки «За відвагу в надзвичайних ситуаціях» І та ІІ ступенів, орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За розмінування більше 1000 боєприпасів» та інші. Проживає Дмитро із сім’єю в чужій найманій квартирі, надіючись, що держава згадає його заслуги, його щоденний ризик та небезпека. Незважаючи ні на що, продовжує воїн любити свою землю, своє село, не висихає його душі криниця.

Сьогодні, у часи нелегкої визвольної війни кожен патріот став на захист Вітчизни. Також і Дмитро Стародуб повернувся вільнонайманим водієм у рідну військову частину. Там же проходить службу за традицією і його син Дмитро Стародуб – молодший. Можливо, з часом це вже буде династія.

А рідне село, батьківська хата і двір завжди чекають на них.

Олег БАБІЙ