Арман ЄРГАЛІЄВ: «Нащадки кочівників найбільше люблять працювати біля худоби»

Він – один із найцікавіших героїв, зустрінутих мною за крайні роки. Притому познайомились з ним випадково. Насамперед тому, що тваринництва у нашій країні нині небагато, часом навіть при підготовці матеріалу на ці теми вибір консультантів невеликий. І тут якось я згадав про розмаїття майбутніх професій, які отримують випускники Іллінецького аграрного фахового коледжу, в якому цей чоловік працює головним зоотехніком і заодно веде практику відповідних майбутніх фахівців. Попри незвичні для нашого вуха ім’я і по батькові, розмовляє чистою українською. Одразу ж захотілося взяти у нього інтерв’ю. Арман ЄРГАЛІЄВ погодився.

– Армане Амангельдійовичу, як ви потрапили в Україну?

– Народився в селі Михайлівка Актюбинської області Казахстану. У казахів кожне ім’я щось означає, моє перекладається як «Мрія». Мати, Зоя Науризбаївна, наполовину росіянка, бо росіянкою була бабуся Тетяна Віссаріонівна Коробова. Батько – чистокровний казах, притому я в нього був першим сином, а він – першим сином у мого дідуся. У нас, казахів, це має велике значення, на такого сина покладається більше відповідальності. Батько за освітою був ветеринаром, але випасав у степу худобу. Цікаво, що саме такі рядові тваринники там отримували платню більшу, ніж дипломовані спеціалісти. А мати працювала дояркою.

Втім батькам не судилося бути разом, і ми з матір’ю і вітчимом приїхали на його батьківщину під Іллінці. Тоді мені було десять років. І писав, і розмовляв, і думав російською. Казахську знав лише на побутовому рівні. Тепер перевчався на українську в усіх відношеннях. Минуло вже 33 роки відтоді, до росіян і їхньої мови я вже ставлюся, як і всі українці, але мимоволі думати продовжую… російською. Це дещо ускладнює роботу, досі нерідко користуюся орфографічним словником.

З часом мати повернулась до Казахстану, я залишився в Україні, а молодший мій брат Канат (Перше крило) живе і працює у Німеччині. Там же мої старші діти…

– Ого! Це ми вже далеченько зайшли. Пропоную повернутися до того, як ви здобували професійну освіту.

– До чого в казаха найсильніший потяг? Звичайно, нащадки кочівників найбільше люблять працювати біля худоби. Тому я не довго мудрував, де мені навчатися, а вступив до місцевого коледжу. Притому освоював програму неабияк, а надійно, бо особливо сподіватись не було на кого. Це нині все вже ніби в порядку, твердо стоїш на ногах. А тоді почувався у нерідному краї відповідальним не лише за себе, а й за молодшого брата. Тому старався в усьому – в навчанні, в роботі, у спорті. Був відмінником, і це додавало впевненості у завтрашньому дні.

Канат у нашому ж коледжі здобував фах фермера, засвоював програму непогано, але варто було десь недовчити, як йому могли нагадати, що старший брат навчався краще. Ось він напівжартома й застеріг моїх дітей Таню і Рустама: «Вам про ті його успіхи нагадуватимуть ще більше!». Тому вони й подалися після школи прямою наводкою до столичного Національного університету біоресурсів та природокористування України, в якому їхній дядько навчався вже після нашого коледжу.

– А де отримали диплом ви?

– Біла Церква. Притому навчався з тривалими перервами дуже довго, хоча й закінчив з червоним дипломом і мене запрошували на роботу в університет. Справа в тому, що вступав я туди на стаціонар у статусі одруженого чоловіка. А побрались ми з також студенткою Людмилою Кравченко з Варварівки (південна околиця Іллінець) на день закоханих у лютому 1999-го, і того ж року вона народила у жовтні донечку. Незважаючи на вагітність, кохана була не проти мого стаціонарного навчання. Все-таки після першого «білоцерківського» року прийняв категоричне рішення піти на роботу й особисто забезпечувати сім’ю матеріально. Так я став техніком штучного осіменіння на Варварівці, де виробництво тоді кишіло людьми.

Минув ще рік і кілька місяців, як у нас народився син Рустам (Богатир). А менший син Ельдар (дослівно: Правитель країни) з’явився на світ майже десять років тому. Дружина працювала в дитячому садочку, а нині займається домашнім господарством, хоча воно в нас і невеличке.

– Наскільки вас цікавила робота техніка?

– Надзвичайно. Якщо стараєшся слідкувати за всіма новинками у цій справі в найширшому масштабі і застосовувати їх на практиці, результати будуть. Я фіксував свої спостереження в напрямку збільшення отримання телят-двійнят, кількість яких часом доводив до 12 відсотків. Траплялися у моїй практиці і трійнята, з яких виживали всі. А деякі підмічені й досліджені мною результати впливу на збільшення відсотка теличок мої університетські викладачі навіть пропонували запатентувати. Бо це питання дуже актуальне з огляду на необхідність нарощувати дійне стадо.

– А дома у вас велике господарство?

– На перших порах доводилось тримати, як мовиться, повний комплект домашнього господарства. Навіть відгодовував биків і свиней.

Перепрошую, але делікатне запитання щодо віри, яка останніх не визнає…

– Серед своїх ровесників-українців я не знаю фанатичних християн. Так, сповідують віру, наскільки це можливо, кожен у міру своїх настроїв. Як мусульманин я теж далеко не фанат. Тим паче проживаючи не в мусульманському середовищі, маю поважати всі традиції і звичаї народу, серед якого я впродовж десятиліть. Тому мої діти хрещені.

Якщо ж повертатися до домашнього господарства, то вже обмежуюсь у невеликих кількостях кроликами, які, звісно, щеплені, і курми. Наприклад, зробив крайнім пристрій, аби знесені яєчка скочувались. «Повний комплект» тепер мені вже не підходить з кількох причин. Насамперед на основній роботі стільки обов’язків, що доводиться там бути від рання до смеркання, а часом – і цілодобово. Тому розпилювати свою увагу не варто. А я ще й не втратив остаточно наукових амбіцій.

Колись дуже «модно» було писати про колгоспні ферми, і вам, напевне, траплялися факти, коли десь по віддалених селах спеціалісти тваринництва були найбагатшими людьми, а сухоребрі корови в господарствах аж хилиталися від недоїдання і не давали в середньому на добу навіть трьох кілограмів молока.

– Якщо ми вже заговорили про годівлю, то хотілося б почути про її особливості у виробничій частині коледжу.

– У різний час у господарствах по-різному організовувались і складались кормозаготівлі. До речі, попрацювавши техніком із штучного осіменіння на Варварівці, я там же очолив зоотехнічну службу. Саме там зустрівся з деякими захворюваннями тварин, причинами яких, за висновками ветлікарів, міг бути занадто низький зріз стебел силосної кукурудзи. Ясна річ, поширене в усій країні явище, коли агрономи стараються мати якнайбільший тоннаж кормів і не залишати великих шматків найтвердіших стебел кукурудзиння біля грунту, які перешкоджали б майбутньому обробітку. Таким чином до силосу потрапляють і нижні  листки кукурудзи, часом із залишками землі, в якій можуть бути всякі хвороботворні мікроорганізми.

Не всім подобалося, коли я міг приїхати в поле і змусити піднімати жатки при скошуванні силосної кукурудзи, але всі вже розуміють, що я лише бажаю захистити худобу від хвороб. Нині нам вдалося налагодити належну співпрацю агрономічної та зооветеринарної служб під час кормозаготівель. Ми вже настільки відпрацювали технологію, що той же силос у нас пахне квашеним яблучком.

– Знаю багатьох з викладачів та інших працівників вашого коледжу включно з керівниками. Вас оцінюють доволі позитивно. Як гадаєте, завдяки яким якостям?

– Мабуть, у мене вистачає своєрідних правил. Одне з основних: у стосунках між людьми не зв’язувати роботу з особистим. Ніколи нікого не обманювати, а дітей – особливо. Наприклад, якщо я трохи злопам’ятний, то цього й не приховую, але в той же час стараюся поводитись так, щоб навколо перемагало тільки добро. Іще одне: моя мати все життя пропрацювала дояркою, тому я завжди стараюсь підтримувати простих людей.

– В одній з відповідей промайнуло, що ви вже дідусь.

– Так, Таня з Рустамом технологи, вони поїхали до брата в Німеччину ще у 2018 і наступному роках відповідно. Донька вийшла заміж за Юрія Кондратюка з Тульчина – випускника тамтешнього ветеринарного технікуму. Позаторік у них народився синок Марсель. Юрко працює на свинокомплексі. Така, виходить, у нас велика міжнародна династія тваринників. Консультуємось, радимось один з одним.

– Які у вас плани щодо розширення тваринництва на Романово-Хуторі?

– Нині через часті вимикання світла собівартість молока відчутно піднялась і сподіватись на якесь розширення під час повномасштабної війни важко. А після Перемоги хотілося б відродити свинарство, завести курей для кращої практики студентів і в той же час – забезпечення коледжу цим м’ясом та яйцями. Також у планах вівці дорпери, які мають високоякісне мармурове м’ясо, і вони незрівнянно більші  порівняно з іншими породами. Навіть є задуми щодо екзотичного тваринництва, але через невідомі найближчі перспективи про це говорити ще рано.

– Ви спілкуєтесь, очевидно, із земляками й уважно слідкуєте за внутрішньою і зовнішньою політикою Казахстану.

– Так, імпонує те, що в країні, насамперед серед простолюду, переважають настрої на підтримку України. Жителі моєї Батьківщини, де корінного населення крайніми десятиліттями все прибавляється, усвідомлюють, що агресивний північний сусід може також безпричинно полізти й до них. Територією Казахстан значно більший за Україну, а ось населенням – у рази менший. Незважаючи ні на що, казахи настроєні в разі необхідності дати гідну відсіч.

А загалом в історії двох найближчих мені країн знаходжу багато спільного і переконаний, що саме вони не допустять відродження імперії зла, якою упродовж усієї своєї історії був створений росією срср.

Спілкувався Микола КАВУН

Фото автора