Життя спочатку, або В пошуках бандерівців
Торік у квітні Ліна Філоненко разом з чоловіком евакуювалася до Вінниці з містечка Торецьк, що на Донеччині, де нині пролягає лінія фронту і ведуться запеклі бої. Пригадуючи перші місяці вимушеного переселення, жінка зі смутком зауважує, що відчувала себе, наче в підвішеному стані – між небом і землею. Пригніченості додавали думки про невизначеність подальшого майбутнього, відсутність роботи, власного житла та будь-яких перспектив на новому місці.
– Тепер я розумію, наскільки ми були щасливі до війни. Займалися улюбленими справами, мали хобі, друзів, робили ремонти в квартирах, отримували стабільну зарплатню – жили і дихали на повну. Наш єдиний син виріс і залишив родинне гніздо, можна вже було жити для себе, але не так сталося, як гадалося. За один день все змінилося – довелося рятуватися від окупації, а життя «для себе» відкласти на невизначений термін і звикати до нових реалій, – пригадує події торішньої давності наша героїня. – У Торецьку я працювала вихователем у дитячому садку. Завжди жила з відчуттям потрібності та затребуваності в професії. Роботу свою любила, тому з переїздом дуже сумувала за нашими веселими щоденними робочими буднями та дитячим колективом. Пам’ятаю, що якось сиділа я на металевому ліжку в гуртожитку в очікуванні переселенських виплат і розуміла, що так далі тривати не може. Рівень мого життя сягнув нульової позначки, і тільки я здатна була змінити цю ситуацію на свою користь.
– Якщо говорити про переїзд, то з Торецька перевізник доставив нас лише до Дніпра, де проживали наші родичі. Умови евакуації були дуже жорсткі: ми мали право взяти з собою лише дві сумки, в одну з яких ви посадили наших двох собак. У рідні ми довго не затрималися, а оскільки маємо тварин, то вирішили якнайшвидше знайти інший прихисток, аби не створювати людям зайвих клопотів, – веде далі розмову пані Ліна. – Відправною точкою залишити схід та переїхати до центральної України стала телефонна розмова з моєю сусідкою з рідного містечка. Саме вона розповіла мені про Вінницю, та як добре там приймають переселенців, про державну підтримку та доброзичливе ставлення місцевого населення до ВПО. Вважаю, що держава добре подбала про вимушних переселенців, забезпечила їх безкоштовним житлом, посудом, постільною білизною, речами першої необхідності тощо. Довгий час ми навіть отримували безкоштовне триразове харчування, зараз один раз – і то добре. У гуртожитку, в якому ми нині проживаємо, зібрався справжній звіринець з привезених зі сходу тварин-членів сімей, однак проблем не виникає, всі тваринки вже встигли здружитися між собою. Там і коти, і собаки, і пацюки, і навіть папуги – хоч не пишно, та затишно.
Чоловік пані Ліни також працевлаштувався у Вінниці й навіть швидше, ніж дружина. Не за фахом, не за довоєнною спеціальністю, але загалом робота йому до вподоби, таким чином реінтеграція у Вінницьку громаду проходить значно легше. Для подружжя Філоненків головне – не сидіти в очікуванні «манни небесної», а самим на себе заробляти, аби не почуватися винними за отримані блага і твердо стояти на своїх двох.
– Нам Вінниця дуже подобається, із задоволенням залишилися б тут і надалі, – зізнається в розмові пані Ліна. – Я розумію реальний стан справ у містечку, яке ми змушені були залишити. Хоча наше житло поки що не постраждало, але вся інфраструктура в населеному пункті практично знищена. Можливості повернутися на роботу також немає. А за що ж тоді жити? Торецьк процвітав за рахунок шахт, які через відсутність світла нині затоплені водою. А немає робочих місць – не буде і молоді, тож місто стане домом лише для пенсіонерів, які виживатимуть за рахунок соціальних виплат. Роками нам, східнякам, вкладали в голову наратив, що десь там живуть бандерівці, які нас ненавидять. Навіть страшнувато було їхати до Вінниці, ми очікували на інший прийом, а потрапили до щирих, добрих та привітних людей. У них навіть нічого не потрібно було просити, вони самі тебе запитають, чим саме можуть допомогти.
– Роботу у Вінниці я шукала довго і будь-яку. Попри сильне бажання не пройшла дві співбесіди на вакансії прибиральниці. Причина відмови – мій вік. Я майже чотири десятки років віддала роботі з дітьми, маю профільну освіту, а мене не хочуть брати навіть на прибиральницю… Засмутилася, але руки не опустила, почала моніторити різноманітні проєкти для працевлаштування і знайшла підходящу вакансію. Перед співбесідою попросила координатора центру подивитися відеоролики, які я колись відзняла на своїй попередній роботі. На них я з дітками проводжу розвиваючі заняття, де ми поєднуємо роботу й розваги, вважаю, що саме такий спосіб найбільш ефективний для засвоєння нових навичок та гармонійного розвитку дошкільнят. Моя ставка спрацювала, і мене взяли на цю посаду, де я працюю з серпня минулого року.
У Вінниці громадська організація «Проліска» у співпраці з Міжнародною організацією «Save the Children» за фінансової підтримки Гуманітарного фонду для України UHF розпочала роботу над проєктом «Реагування на надзвичайні ситуації для задоволення потреб із захисту та освіти постраждалих від конфлікту та переміщених дітей та їхніх сімей в Україні» з липня 2022 року. У Вінницькій області проєкт реалізовуватиметься до кінця березня поточного року.
У рамках благодійного проєкту передбачається надання допомоги дітям та сім’ям, які постраждали від військових дій, за такими напрямками: соціальний супровід та надання індивідуальної гуманітарної та грошової підтримки сім’ям. Створення активностей для проведення дозвілля дітей до 18 років з сімей внутрішньо переміщених осіб: проведення майстер-класів, творчих майстерень, арттерапій, розвиваючих ігор, руханок тощо. Окрім того, в команді даного компоненту працює професійний психолог, який зможе надати кваліфіковану психологічну допомогу дітям різного віку. Здійснюється професійне консультування з питань грудного вигодовування та можливість безкоштовного отримання дитячого харчування, памперсів та засобів особистої гігієни для дітей до 2 років. У просторі проводять майстер-класи, організовують виїзну іпотерапію в Агрономічному, тут діють юридичні, економічні та комунікативні гуртки і персональна психологічна допомога. Двері гуманітарної місії відкриті як для внутрішньо переміщених осіб, дітей учасників бойових дітей, так і маленьких вінничан.
– Щодо моїх обов’язків, то роботу свою я знаю добре, адже віддала їй більшу частину свого життя. А от українською мовою я розмовляю, ніби пересуваюся на милицях. Направду перехід з російської мені дається важко, але щодня я навчаюся, вдосконалюю свій рівень володіння. Мій шлях тернистий, але я впораюся. Ключовий фактор тут – це спілкування, у Вінниці його достатньо, відповідно, й мій словниковий запас розширюватиметься, – переконана вихователька. – Нині в центрі я займаюся з дошкільнятами, в основному це дітки-переселенці. Групи укомплектовані, але до мене постійно просяться на заняття нові вихованці. Намагаюся нікому не відмовляти, але часом навіть не вистачає посадкових місць біля стола.
– Я сама ВПО і як ніхто інший розумію цих людей, добре усвідомлюю, що вони відчувають і як з ними говорити, щоб підбадьорити в цей непростий для всіх нас час. Коли «мої діти» бешкетують, я не роблю їм зауваження. Це нормально і дуже добре, що вони таким чином скидають напругу, відпочивають і радіють життю попри все. Кожна наша зустріч – це маленьке свято з музикою, розумовим та фізичним розвитком і, звичайно, спілкуванням, якого діткам дуже бракує, – розповіла про свою роботу пані Ліна. – Ми також регулярно відвідуємо громади області, де влаштовуємо виїзні зустрічі з сім’ями переселенців. Батьки займаються паперовими справами, а діти з працівниками простору в цей самий час весело проводять своє дозвілля.
За словами нашої героїні, дітки ВПО, які наразі мешкають в області, спраглі до розважальних заходів, всі скучили за безтурботними зустрічами, розвагами та веселим спілкуванням. Діти не хочуть відпускати педагогів назад до Вінниці, залишають вдячні відгуки та з нетерпінням очікують на майбутні зустрічі.
– Одне лиш мене турбує, що термін дії нашої місії поступово добігає свого завершення. Так не хочеться прощатися з усіма і згортати розпочату діяльність. Але найбільше мені шкода наших дружних зустрічей. Я дуже полюбила Вінницю! Вона мене зустріла, прихистила, обігріла, нагодувала, дала роботу. Тільки одне не зрозуміло, де ж ті «кляті бандерівці», про яких ми чули все життя? Ніяк я їх не зустріну (сміється), – підсумувала розмову Ліна Філоненко.
Розмовляла Вікторія МЕЛЬНИК
Світлини надані Ліною ФІЛОНЕНКО
