Останній автограф

Світлій пам’яті Івана Степановича Волошенюка

Смерть, як і зима, завжди приходить несподівано, тим паче, що звістка про неї прийшла до мене по телефону у Джулинку тоді ще Бершадського району, де я перебував біля важкохворої матері.

Цей телефонний дзвінок (зараз і не пригадаю, від кого) не просто приголомшив, буквально прибив мене до землі своєю несподіваністю і недоречністю, адже лише два дні тому я спілкувався з Іваном Степановичем, він був здоровим і життєрадісним. Я читав йому свої гуморески, а він щиро сміявся і хвалив: «Ви дуже дотепний!..».

Важко писати спогади про людину, яку дуже шанував і любив, бо в моїй пам’яті Іван Степанович назавжди залишиться живим, життєрадісним, чуйним і доброзичливим, а головне – людяним. Мені не випало бути на його похороні, він для мене не помер і назавжди залишиться заклопотаним, завжди поспішаючим, з високим чолом, на якому глибокими боронами залишили слід важкі думи про своїх героїв, про людей, яких він любив і шанував.

Для Волошенюка не було простих людей чи громадян, буквально всі, з ким йому доводилось спілкуватися, були «дивовижними» або «надзвичайними». Глибока інтелігентність і людяність Івана Степановича не дозволяли йому у спілкуванні з молодими (і не дуже) авторами показувати якусь зверхність чи неповагу, з усіма він розмовляв на рівних.

Пригадались слова Михайла Коцюбинського, де він каже, що весь серед героїв, живе їхнім життям, розмовляє їхньою мовою. Те ж саме можна сказати і про Івана Степановича. Він не просто жив життям своїх героїв, простих громадян, але часто допомагав їм у вирішенні життєвих проблем, допомагав відновити справедливість і правду, яку не дуже шанують ті, хто за своїми обов’язками мали б це робити.

Та невблаганний час і хвороба його чуйного і зболеного серця підтяли під корінь життя великого лірика і життєлюба в той момент, коли він писав автографи на книгах, які готував до презентації…

Час

Час не лікує і не гоїть ран,

Він тільки вчить нас з болем в серці жити.

Він – кат бездушний і страшний тиран,

Що по краплині біль дає нам пити.

Час не лікує, а лише гнітить,

Ховає спогади в минулім часі.

Хай зрідка, але все ж таки болить

Хоч, може, вже і в іншій іпостасі.

Час не лікує, тільки судить нас

За те, що ми його не шанували.

Немилосердний і жорстокий час

Карбує кожну мить, що змарнували…

«Час вилікує», – кажуть мудреці.

Отямтесь! І забудьте цю цитату.

Він тільки множить у душі рубці,

Жде на свій час, готуючи розплату.

Він завжди поспішає, час не жде,

Не втримати його, не наздогнати.

Ріку життя із безвісті веде,

Щоб з часом все у безвісті сховати…

Так, час летить невтримно і невпинно… Здається, що це відбулося позавчора, а вже минуло шість років, як нас покинула неспокійна, світла і небайдужа до людських доль душа Івана Степановича Волошенюка.

Він любив цей світ, любив людей у цьому світі, любив щирі та сумні українські пісні, любив сонячні квіти – кульбабки, які щороку по весні будуть цвісти на левадах і луках в Ометинцях, у Вінниці і по всій Україні, цвістимуть пам’яттю про нашого друга, земляка, щирого українця Івана Степановича Волошенюка.

***

Він до останньої хвилини

Не випускав перо із рук.

Письменник, Журналіст, Людина,

Пішов Іван Волошенюк.

Віктор ЦИМБАЛ, письменник