45-ий завод у роки незалежності – від падіння до злету

30 років української незалежності для ДП «45-й експериментальний механічний завод» – період величезних випробувань на стійкість, життєспроможність, здатність розвиватись і перелаштовуватись на нові реалії життя. І тоді як ряд потужних вінницьких підприємств з багатотисячними трудовим колективами канули в Лету – 45-й не здався, залишився на плаву, успішно працює і розвивається. Щоправда,  далась йому ця перемога дорогою ціною.

У 1991 році СРСР, який виглядав нездоланним, припинив існування, а з ним і його військові стратегічні й тактичні плани. І 45 ЕМЗ –  флагман радянського військового машинобудування, потужний виробник військових паливозаправників – став нікому не потрібним. На цей момент на заводі працювало 3,5 тисячі працівників. Завантаженість роботою була повною, працювали всі цехи та підрозділи. Здавалось, що так буде вічно.

– У часи СРСР 45 завод був головним і єдиним підприємством на весь Союз, який випускав великий обсяг продукції для Центрального управління ракетного палива і пального СРСР, Служби тилу й інших організацій, а також для країн соцтабору, – згадує ветеран підприємства, нині діючий головний конструктор заводу, 76-річний Олексій Леонідович Цвігун. – У нас була велика номенклатура продукції. Це паливозаправники, автоцистерни, мотонасосні установки, насоси, станції перекачування і багато складської апаратури, продукція народногосподарського сектору. Ми мали план, розписаний на цілий рік. Наприклад, виготовити 1,5 тисячі військових автоцистерн одного типу, по 800 інших типів, польові лабораторії пального на шасі різних автомобілів тощо. Завод працював у дві зміни. Окрім цього, проводились дослідно-конструкторські роботи з розробки нової автозаправної техніки – 3-4 зразки на рік.

«Продавали все, що могли, аби вижити…»

Після розпаду Союзу перед керівництвом 45-го заводу постало питання, як бути далі, адже завод став нікому не потрібен. На щастя, в свою орбіту його узяло новостворене Міністерство оборони України. Але жодних замовлень на виготовлення військової техніки від нього не надходило. На підприємстві почалась епоха безробіття.

– У Міністерства оборони України не було коштів, і за певні роботи з нами розраховувались військовим майном. Це було якесь списане обладнання, трубопроводи, – згадує Петро Парфентійович Лещенко, який на 45-му заводі з 1973 року працював конструктором, з 1991 по 2000 рік був головним конструктором підприємства. – Також нам надавали техніку, а ми її ремонтували і продавали. Але рахунки були заарештовані, тому користувались бартером. Наприклад, держлісгоспу потрібен був наш автомобіль, а у нього кошти були теж арештовані. Але у них був клієнт, який хотів придбати деревину. То документи оформили так, що нібито вони нам цей ліс віддали, клієнт нам заплатив за ліс, кошти надійшли заводу, а з лісниками ми розрахувались своєю технікою. Так було до 2005 року.

Аби втримати завод на плаву, зупинити звільнення досвідчених працівників, керівництву 45-го довелось скорочувати робочий час. Щоб знайти кошти на зарплатню, продавали усе, що могли зі складів, продавали верстати та решту устаткування.

Аби зменшити податкове навантаження, довелось скоротити територію підприємства із 36 гектарів до 21. Почали здавати в оренду будівлі, ліквідували компресорну станцію. Щоб скоротити фінансові витрати, відділи головного конструктора і технолога об’єднали в один технічний відділ, об’єднували цехи, ліквідовували інші дільниці, склади. А в період 2000-2005 років на баланс міста підприємство передало потужну котельню, яка обігрівала заводські будинки, бо саме підприємство не мало коштів на її утримання.

– Скоротились у нас і об’єми перевезень як внутрішньозаводські, так і зовнішні. А вони були значними: при Союзі у нас ходили машини за комплектацією аж до Омська й Томська, – розповідає Петро Лещенко. – Гараж у нас був дуже потужним, ми мали багато автомобільної і автотракторної техніки, працювала дільниця навантажувачів. Це все довелось скорочувати. Автотранспорт, який надавався нам Міноборони СРСР, ми повернули уже МО України, а решту техніки, яка була придбана за кошти заводу, реалізували й кошти направляли на потреби підприємства, головним чином на погашення заборгованості по зарплаті.

Замість ракетозаправників – молоконасоси

Щоб зберегти підприємство, керівництво 45-го бралось за будь-які замовлення, зокрема й на виготовлення товарів народного вжитку. В їх числі – картоплесаджалки і копалки, тракторні плуги, деревообробні станки, пічні колісники, решітки для камінів, баки для сміття, військові термоси, тренажери, мірники, різноманітні насоси, в тому числі для доїльних апаратів… Займались переобладнанням автомобілів різного типу на паливозаправники і автоцистерни. Але ці об’єми не могли компенсувати ті, які завод мав при Союзі.

– До 1991 року у 45-го не було проблем із завантаженням і збутом. А коли вже почали випускати цивільні товари, то тут вже стала необхідна служба збуту, реклами і т.п. Для цього створили окреме бюро. Освоїли більше 20 найменувань цивільної продукції. Бралися за все, що було можливе. Не все йшло. Але працювали. Розробляли навіть конструкторську документацію, щоб заробити кошти, – згадує Петро Лещенко.

 – Наш цех займався усілякими видами робіт, бралися за все, аби тільки вистояти у той важкий період. Це були одиничні заправники, ремонт техніки, робили якісь вишки, стелажі, металеві сховища, – розповідає майстер заготівельної дільниці цеху з випуску ємностей Олександр Володимирович Кшановський.

До станків із паяльною лампою

Важка ситуація із замовленнями, тривала затримка зарплати спонукали сотні кваліфікованих працівників 45-го звільнитись, йти шукати кращої долі.

–  Коли розпався Союз, багато наших працівників пішли працювати в залізничні майстерні заводу «Вінницятрансприлад», там теж були такі, як у нас, станки, – розповідає ветеран 45-го заводу з 50-річним стажем, токар-револьверник Марія Майдюк. – Нас, жінок-токарів, залишилося менше десятка. Ті, хто залишився, почали працювати вахтовим методом: один місяць працює одна чи дві людини, потім – інші, коли якась з’явиться робота. Завод перестав опалювати цехи, працювати доводилось у зимовому одязі, почали текти дахи, добираючись до робочого місця, ми стрибали через калюжі.

– Паяльними лампами розігрівали емульсію в станках – так було холодно в цеху, возили «чушки» з кузні, щоб хоч трохи нагріти приміщення, – приєднується до розмови фрезерувальник Олексій Никифорович Пилипенко, який на заводі працює з 1976 року. – В ті часи було, що я цілий рік не отримував зарплати. Коли роботи не було, то одного разу три місяці працював у тролейбусному депо, куди мене запросили налаштовувати верстат. Платили там непогано, але я повернувся назад на 45-й.

– На заводі тоді працювали нерідко сім’ями: чоловік, дружина, діти. І коли почались проблеми із зарплатнею, люди не могли розрахуватись за квартплату. Так було і в мене з моїм покійним чоловіком, який тут пропрацював у ливарному цеху 40 років. Він тоді був змушений звільнитись з підприємства, бо інакше вижити було дуже важко, – вторить колегам майстер ковальсько-пресової дільниці і дільниці різання металу цеху №1 Надія Володимирівна Войціцька, яка заводу віддала 46 років свого життя. 

Зарплата – макаронами…

Коли стала рости заборгованість по зарплаті, на 45-му почались страйки, люди вимагали виплатити зарплату. А платити не було чим. Працівники заводу почали подавати на підприємство до суду, який став на їхній бік. Відтак, кошти, які заходили на завод, одразу перераховувались судовому виконавцю, і таким чином виплачувалась зарплата.

Проблеми із зарплатнею керівництво заводу намагалось вирішити через бартер. Людям платили продуктами, одягом, усім, чим тільки завод міг розрахуватись.

– У ті роки ми навіть не знали, що так може бути, що на розрахунковому рахунку може не бути грошей, – сумно посміхається Євгенія Федорівна Шарай, провідний бухгалтер 45-го, на якому вона працює з 1986 року. — Стали людей виводити на проценти, наприклад, давали додатковий вихідний день у п’ятницю чи в понеділок. Було, що по півмісяця не працювали. На зарплату видавали в основному олію і макарони, також борошно, цукор, овочеву консервацію. В нашій їдальні завод пік хліб «цеглинками», який ми теж отримували в рахунок зарплати. Почали застосовувати взаєморозрахунки, наприклад, по квартплаті із нашим домоуправлінням. А одного разу ми так розраховувались навіть з Пенсійним фондом, якому ми віддали мазут з нашої заводської котельні, яку вже тоді перевели на газ.

Вихід із боргової ями

Фінансова ситуація на заводі почала поступово мінятись з кінця 90-х.

– Виплата заборгованості по зарплаті у нас почалась з 1999 року, і до кінця 2000-го ми повністю розрахувались з працівниками. Далі все почало йти нормально. В 2006 році ми навіть змогли зарплату за грудень виплати в грудні, а не в січні, і всі податки теж, — розповідає Євгенія Шарай.

Ситуація із завантаженістю роботою теж почала змінюватись на краще. Міністерство оборони стало надавати замовлення, загальна завантаженість заводу зросла до 70 відсотків. З них 20 відсотків були власне військові замовлення, а решта – цивільні. На жаль, у цей період 45-й уже втратив багато кваліфікованих кадрів. Поновити їх було практично неможливо. Люди пішли, а нових фахівців перестали готувати. Так що на сьогодні верстатники та інженери-машинобудівники на заводі – дефіцитна професія.

Цивільні директори

У часи СРСР 45-м заводом керували військові, рангом не нижче полковника. Їхня посада називалась «начальник заводу». З 1990 по 2000 рік підприємство очолював полковник Валерій Єгорович Медведєв. На цьому посту його змінив полковник Олександр Володимирович Круглий, який керував заводом в 2000-2005 роках. Після цього підприємство очолюють цивільні. Зокрема, першим керманичем ДП «45 ЕМЗ» у цивільному однострої став Олег Федорович Черненко. Він керував заводом з 2005 по 2007 рік. У працівників адміністрації і трудового колективу про нього залишились теплі спогади.

– Коли прийшов Олег Черненко, він одразу узявся за дисципліну, почали з’являтися замовлення, – згадує Марія Майдюк. – Новий директор облаштував гарно вхід до заводу, встановив автомобіль-цистерну на постаменті, великий електронний годинник над прохідною, дбав про людей. Він приходив у цех, запитував, які у нас проблеми, потреби, і реагував на це, ми бачили результат його роботи.

– Олег Федорович Черненко був толковим керівником, зробив чимало для заводу, але він тут не прижився, не знайшов спільної мови з чиновниками, – ділиться враженнями Олексій Цвігун.

Епоха Чумака

Після Олега Черненка в 2007 році 45-й очолив Микола Федорович Чумак. Заводом він керував до початку 2021 року. Досвідчений господарник і адміністратор, який за плечима мав значний досвід партійної і господарської роботи в часи СРСР, в 1998-99 роках був головою Вінницької облдержадміністрації, тож він одразу узявся за забезпечення заводу замовленнями.

– Що ми тільки не виготовляли в ці 14 років керівництва заводом Миколою Чумаком, – згадує головний конструктор 45-го Олексій Цвігун. – Це були і самоскидні причепи до тракторів та машини-самоскиди для Миронівського КХП, обладнання для комбікормового цеху Ладижинської птахофабрики. Микола Федорович залучив нас до участі в міжнародному проєкті з утилізації твердих радіоактивних відходів Рівненської атомної станції. Ми 4 роки займались цим проєктом, були там головними, виготовляли спеціальні великі установки для вилучення таких відходів. Також робили спеціальні бетонні контейнери для захоронення радіоактивних відходів для атомних станцій Німеччини і Литви. Виготовляли цистерни для фермерів для розприскування аміачної селітри. Почали випуск цілої гами коробок відбору потужності для автомобілів різної модифікації вітчизняного та закордонного виробництва, великих партій різноманітних насосів для світлих нафтопродуктів, спирту, води тощо. В 2014 році 45-й виконав крупний контракт для Міністерства оборони Єгипту – 209 автоцистерн АС-12-63221. Також були окремі замовлення автоцистерн для Сьєрра-Леоне й інших країн, для місії ООН на Близькому Сході.

Виготовляв завод у цей період крупні партії автоцистерн АЦНГ-10-6322, АЦНГ-10-63221, АЦНГ-10-65053 і АЦНГ-8-6322 для таких гігантів, як ПАТ «Укрнафта» і «Укргазвидобування», що входять до групи НАК «Нафтогаз України». Центральне управління пального МО України замовляло підприємству нові автозаправники АПЗ-6,5-5233, створені, щоб замінити ті, що були на базі «УРАЛів».

Крім цього, 45-й проводив модернізацію бойової техніки для фронту, виготовляв великі партії паливозаправників і автоцистерн для МО України і цивільного сектору і продовжує працювати в цьому напрямку.

Нові горизонти 45-го

У квітні 2021 року підприємство очолив новий директор – Микола Миколайович Ляпун. За його словами, 45-й нині знаходиться на етапі серйозних змін, спрямовує свою роботу в перспективному напрямку. Зокрема, відбувається розробка нового спецобладнання для виготовлення основної продукції – автоцистерн і паливозаправників, запроваджуються нові технології та підходи у проєктуванні і розробці техніки. Над цим працює увесь колектив заводу, який бажає удосконалюватись, покращувати роботу підприємства, прагне мати хороші робочі місця і пристойну зарплатню.

Трудівники підприємства чітко усвідомлюють, що працювати по-іншому ДП «45 ЕМЗ» сьогодні не може, бо поставлений в однакові умови з приватним бізнесом. А отже, завод має вчитися конкурувати на ринку, а для цього –  випускати висококонкурентну продукцію.

– З нагоди 30-річчя Незалежності України хочу привітати весь трудовий колектив нашого 45-го заводу з цією важливою знаменною датою для нашої держави, підприємства, міста. Бажаю кожному з нас з вірою в свої сили дивитися в майбутнє. Ми станемо кращими, адже у нас є перспективи і все необхідне для їхнього втілення. Будемо розвиватися і рухатись вперед, адже маємо для цього всі можливості. А головне – є бажання всього колективу,  його сумлінна праця, – наголошує Микола Ляпун.

Юлій ВІННИЦЬКИЙ

Фото з архіву працівників підприємства